Kharkiv Music Fest

Закрыть

25.06.21

theclaquers.com

Нещодавно фестиваль класичної музики Kharkiv Music Fest оголосив нового художнього керівника на 2022 рік. Ним став білоруський диригент Віталій Алексейонок.

Музикант навчався у Мінську, Санкт-Петербурзі і Веймарі, а з 2017 працює диригентом оркестру Мюнхенського університету. Того ж року з Віталієм познайомилася й українська публіка – диригент дебютував у Львові на фестивалі LvivMozArt.

Також Віталій плідно співпрацював з Оксаною Линів як диригент та музичний асистент у Баварській державній опері, Великому театрі Лісеу у Барселоні, Опері Ґраца, з Баварським молодіжним симфонічним оркестром та молодіжним оркестром «Нова мюнхенська філармонія».

Влітку 2020 року Віталій став відомий не тільки як музикант, але й як громадський активіст: музикант приїхав на батьківщину, щоб долучитися до мирних протестів у Мінську проти режиму Лукашенка.

В інтерв’ю диригент розповів про місце музиканта у політиці, необхідні якості для успішного диригента та оркестранта, а також про секрети залучення аудиторії на концерти класичної музики

Ви були активним учасником протестів у Білорусі і описали їх німецькою мовою у книзі «Білі дні Мінська. Наші мрії про вільну Білорусь». Чому вирішили взяти участь у протестах і чому для вас було важливо описати це для німецькомовної аудиторії?

Напевно, тому що я не міг не взяти у них участь. Це було настільки природньо вийти проти всього беззаконня та насильства, як для будь-якої людини звичайно захищати своїх близьких у разі загрози. Практично все білоруське суспільство в серпні 2020 поділилося на тих, хто був готовий висловитися, й на тих, хто боявся. Я не хотів бути серед останніх.

Як ситуація у Білорусі вплинула на вашу творчість? Чи не критикують вас західні колеги за вашу активну громадянську позицію? Яке місце музиканта у політичному процесі своєї країни?

Чесно кажучи, ні разу не чув критики на свою адресу. Може просто в моїй присутності про таке не говорять. Якщо серйозно, то за останній рік я отримав дуже багато підтримки від моїх західних друзів та знайомих, як раз зі сфери класичної музики. Більшість з них розуміли, як це важливо й підтримували мене і нас.

Що стосується політичних процесів, то, звичайно, музика й політика безпосередньо й очевидно не пов’язані. Найчастіше можна дозволити собі бути музикантом та не мати громадянську позицію. Але багато хто робить це тому, що так простіше – ти не виступаєш ні за що, а отже і ні проти чогось та когось. Якщо вже ти висловлюєшся, то потрібно бути готовим тримати удар.

Чи змінилося ваше ставлення до білоруської музики?

До всього білоруського! Дуже сильно змінилося. Білоруси показали, які вони класні, мирні, красиві, розумні та просунуті. А білоруське мистецтво в 2020 році просто розквітло. Так, воно отримало свій вихід в суспільно-політичних процесах, але мистецтво (й музика в тому числі) виявилося в Білорусі одним з головних способів самовираження та комунікації з іншими. Для мене, як артиста, це неоціненний досвід – бачити, яким живим та сильним може бути мистецтво.

Мало хто в юному віці уявляє себе керівником оркестру й, зазвичай, до цієї професії приходять пізніше, вже з певним музикантським досвідом. Розкажіть, яким був ваш шлях до кар’єри диригента?

Музикою я почав займатися з 8 років, грав в оркестрах на тромбоні. Але в якийсь момент мені стало цікаво буди більше залученим в оркестрі, аніж один раз зіграти кілька звуків на тромбоні. У той час під час навчання в училищі як раз проходили уроки з диригування – нам духовикам потрібно було ходити на ці заняття, до того ж у мене була чудова вчителька Тетяна Мітягина, яка прищепила любов до диригування.

І ось в 19 років я вперше став перед оркестром й диригував увертюру до опери «Алеко» Рахманінова, й в цей момент я зрозумів, що стояти там, бачити, чути весь оркестр – це щось неймовірне. Це зовсім інший звук – такого звуку немає ніде: ні там, де сидять музиканти, ані там, де сидить публіка. Саме місце диригента – це осередок справжнього оркестрового звука. Але я весь час себе перевіряв – чи моє це чи ні. У якийсь момент після чергової перевірки я перконався, що все-таки це моє. З того часу тисну на газ та не можу відпустити цю педаль.

Попри свій молодий вік, ви маєте значний диригентський досвід, до того ж вчилися цієї професії у двох різних країнах, Росії та Німеччини, й мали можливість ознайомитися з традиціями різних диригентських шкіл. Що для вас означає бути диригентом?

Для мене диригент – це така професія, яка вимагає постійного зростання. Неможливо сказати  «все, я навчився, я професійний диригент». Це означає стоп, це означає, що людина не може розвиватися далі.

Те, чого я навчився в Німеччині, набагато ближче до реальності, тому що в Веймарі нас вчили не тільки диригувати, але і вміти грати на фортепіано, потрібно було співати, диригувати хором, грати на ударних інструментах, на струнних, трошки складати музику, щоб зрозуміти, як все працює. Крім того, там багато можливостей, пов’язаних з актуальною сценою.

Які особисті якості, на ваш погляд, повинен володіти диригент?

По-перше – це воля, вміння переконувати, чарівність, вміння бути хорошим музикантом, розуміти, що хоче композитор й вміти це розуміння донести до музикантів оркестру. Наша робота – переконати музикантів, щоб вони переконали публіку. У піаністів все простіше, у них зв’язок з публікою без посередників. Тож диригентові треба акумулювати таку енергію, щоб вона передалася музикантам, а вони, своєю чергою, передали вже її публіці. Ось тоді з’являється вибух.

Ви працювали з різними оркестрами: професійними, аматорськими, студентськими. Кожен з таких колективів має свою специфіку, пов’язану з професійним рівнем музикантів і з особливостями їх сприйняття, і з загальним культурним бекграундом. З якими колективами особисто вам найцікавіше працювати?

Найцікавіше мені працювати з молодіжними оркестрами. Вік від 15 до 25 – це люди, яким ще дуже цікаво, й вони не вважають, що все вже знають та вміють, і тому не хочуть, щоб їх чіпали. Молодь, вона кипить, горить. Для них особливо важливо створювати імпульси в роботі з оркестром, підказувати, розповідати про твір, допомагати пережити його емоційно. Вони до репетиції одні люди, а після репетиції трохи інші. Для мене це важливий момент, і я розумію, що все це не дарма.

Якими якостями, особистими та професійними, повинні володіти оркестранти, щоб вам було комфортно з ними працювати?

Вони повинні бути підготовленими та зацікавленими. Я завжди намагаюся знайти шляхи до музикантів, щоб надихнути їх, тому що без натхнення нам музикантам жити неможливо. І завжди в першу годину роботи відчувається – цікаво їм чи ні, що я можу зробити, щоб їм стало цікаво, і ось це для мене найважливіше.

Як ви ставитеся до аматорського музикування, зокрема, до аматорських оркестрів? Адже в Європі це досить поширена європейська практика, але в Україні  рідкість. Чи вважаєте ви, що такі оркестри важливі та повинні існувати?

Вважаю, що це дуже важливо, тому що, наприклад, в Німеччині таких оркестрів тисячі, й це звичайні люди, лікарі, студенти, інженери, які не в карти грають чи доміно, а в оркестрах. І багато хто з них грає дуже добре. Деякі оркестри умовних лікарів не гірше найкращих оркестрів деяких країн. І ти розумієш, що ці люди, які грають на такому високому рівні, завтра встануть о 7 ранку та підуть на роботу.

Ви багато виступаєте в різних країнах й, звичайно ж, так чи інакше комунікуєте з аудиторією, яка приходить на ваші концерти. Наскільки відрізняється публіка в Україні та Західній Європі?

Якщо говорити про публіку німецьку або, в принципі, західноєвропейську, то для них академічна, класична музика ближче, вони звикли до неї. Так Бах взяв звичайні народні пісні й зробив з них, те, що ми зараз вважаємо класичною музикою. Для нас ці хорали здаються чимось високим, а насправді Бах обробив народні пісні, які через деякий час стали тим високим мистецтвом.

Деякі диригенти присвячують себе історично інформованому виконавству, деякі спеціалізуються на сучасній музиці, деякі вважають за краще перевірений часом класично-романтичний репертуар. А яка музика ближча вам?

Я диригував й старовинну, і сучасну, і симфонічну. Я вважаю дуже важливо виконувати сучасну, хоча б потроху, бо треба знати сучасних композиторів, дуже багато з них справжні мислителі, художники з великої літери, а про них ще не знають, тому є можливість невеликого місіонерства.

Щодо старовинної музики, то кілька років тому я став нею цікавитися, почав грати на клавесині та повністю пішов в цю естетику. Старовинна музика в чомусь перетинається з джазом, раннім джазом, тому що там набагато більше свободи, там музиканти імпровізують. Але за специфікою своєї роботи я займаюся більше репертуаром від класицизму до романтизму Штрауса, Малера. Я дуже люблю Малера та Моцарта.

Малер трохи егоцентричний художник, який весь час з себе дістає почуття, й вони виявляються важливими та корисними для всіх. А Моцарт трошки хуліган, у нього все йде з космосу, слухаючи його, людям стає добре. Моцарт – енергія життя, і ця життєвість мені теж дуже близька.

Психологія сприйняття музики залежить від безлічі факторів, зокрема, від культурного середовища, яке формує ту чи іншу аудиторію, слухацького досвіду відвідувачів концертів та їхнього віку. На ваш погляд, якій вікової категорії слухачів класична музика зрозуміліша?

Це залежить від твору, тому що є твори, які якщо виконати 3-х річній дитині, вона відразу буде пританцьовувати й переживати цю музику. А є твори, які без підготовки складно буде зрозуміти.

Я виступаю за те, що якщо твір складний, то з публікою попередньо треба поговорити або написати якісь тексти, щоб вони знали хоч трохи, як його розуміти. Можна просто слухати як з чистого аркуша, але це буває складно, особливо це стосується сучасної музики.

Сьогодні практично для всього світу характерний досить значний середній вік відвідувачів класичних концертів (50+). Яким чином можна залучати молодь слухати класичну музику, не сприймати її стереотипно, як музику для старшого покоління?

Робити проєкти для молоді, де через якісь нові формати розповідати, показувати, давати пограти, щоб вони на своєму досвіді побачили все зсередини. Тому що для мене було відкриттям музика в концертному залі – в якийсь момент стався енергетичний імпульс і мене це зарядило. Тому мені здається, що досить однієї правильної зернини, але як воно буде посіяно є мільйони різних способів.

У Західній Європі є багато спецпроєктів, вони називаються «освітніми», де з дітьми грають, дають доторкнутися до інструментів, проводять інтерактивні лекції. За фактом потрібен один такий імпульс, який покаже, що класична музика – це не нудно й не для пенсіонерів, а й для мене теж. І це найважливіше.

Чи вважаєте ви музичну освіту обов’язковою?

Обов’язковою – це небезпечно, тому що все, що обов’язкове, часто відчужує, змушує це не любити. Але пропонувати таку освіту постійно треба. І можливо, 5 зі 100 стануть музикантами, а інші почнуть цим цікавитися й стануть активними слухачами.

Одним з бар’єрів для слухачів часто стає страх не зрозуміти складну для себе музичну мову, видати своє музичне невігластво або просто залишитися непричетним до того, що відбувається. Дайте пораду неофітам: де і як краще слухати класичну музику, щоб зрозуміти її?

Перш за все в концертній залі, також, мені здається, її добре слухати просто в тиші. Якщо є можливість створити десь тишу, то це найкраща передумова. Але насправді важливо не де слухати, а як. Буває, що ті ж люди готові почути музику, а іноді у них в одне вухо влітає, а в інше вилітає, тому що вони не підготувалися.

Момент налаштування дуже важливий. Він й в житті дуже важливий – чи готові ми почути іншу людину або ми просто його слухаємо й знаходимося паралельно. У музиці те ж саме – важливо бути тут й зараз з самим собою. Цей момент спілкування з самим собою для кожного слухача найважливіший.

Я згадую себе 17-річного, коли щойно переїхав до Мінська та почав ходити на всі концерти, але не готувався. Я приходив на концерт, де були складні твори, сидів, слухав, розумів, що я наодинці з собою та переживаю, те, про що я вже давно не думав. Це момент очищення, момент, коли я йду послухати Моцарта або Шостаковича, але насправді йду ще послухати й себе.

Шедеври класичної та романтичної музики, настільки улюблені й виконавцями, й публікою, давно стали класичними «шлягерами», а ось ультрасучасні академічні твори часто справляють неоднозначне враження навіть на професіоналів. Як правильно готувати публіку до сприйняття авангардної музики?

Мені здається, є публіка, якій в принципі не потрібно слухати класику, а можна приходити відразу на авангард. Наприклад, публіка рок-концертів або альтернативних тусовок, яка приходить на концерти й чує щось абсолютно нове, і для них це кайф.

Є публіка, яка звикла слухати Бетховена, й коли раптом чує авангард, для них це шок. Ось з такою публікою треба працювати, розповідати, що те, що ви зараз почуєте, це не еквівалент Бетховена. Такий момент освіти дуже важливий. У мене є друзі, які почали цікавитися класичною музикою, починаючи з авангардної, сучасної, а потім вони відмотували назад й назад, поки не дійшли до Баха. Кожна людина сама повинна вибрати в який бік вона йде, а ми повинні пропонувати кілька варіантів.

Що для вас успіх?

Внутрішній стан спокою та задоволення.

Чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Так, тому що вже років десять я не переживав момент відчаю, коли я не розумів для чого народився й що від мене потрібно, чи потрібен я комусь. І я розумію, що все це недарма, і те, чим я займаюся мені приносить величезне задоволення й заряд енергії. У цьому сенсі я відчуваю себе успішною людиною.

Класика – це музика для …

Класика – музика для всіх і про нас самих.

Джерело: https://theclaquers.com/posts/7032