(спогади та рефлексії Вірка Балея з приводу в промоції української класичної музики в США).
Ми приїхали з Німеччини до Америки в 1949 році. Жили в українській діаспорі, та щодо української музики у мене було дуже нейтральне ставлення. Та приблизно в 1968 році компанія MCA Records випустила Міжнародну книгу музики, в якій я звернув увагу на декілька імен в статтях: Лятошинський та його Друга, Третя, Четверта симфонія; Грабовський та «Симфонічні фрески». І це було відкриття для мене, ці твори відкрили вуха.
Бо там, де я жив, України окремо не існувало. Для американців Україна – це був просто штат Росії. І так було аж до теперішньої війни.
Але тоді, у 1968-му році, я почав шукати різного роду українську музику, шукати ноти. І вже в 1970 році грав на одному фестивалі першу сонату Бориса Лятошинського. В 1972 році я познайомився з композитором Джоном Шпігельманом, який перший відкрив українську музику світу. В нього було дуже багато нот, які він запропонував мені і потроху я став грати українську музику на різних заходах та паралельно почав листуватись з українськими композиторами. Спочатку вони ставились до мене трохи насторожено. Я навіть приїжджав в Україну, щоб познайомитись з композиторами.
Одного разу я провів лекцію про українську музику в «Українському інституті Америки», яка тривала три години. І це була просто бомба, бо такого про українську музику ніхто не знав, навіть в наших громадах. Й це стало поштовхом для мене почати їздити по інших містах та давати лекції про нову українську музику. Можна сказати, що так почалась моя діяльність з ознайомлення світу з українською музикою.
Хочу згадати ще один показовий момент. Якось в Лос-Анджелесі мав відбутись концерт радянської музики 1910-1930-го років. І мене попросили зібрати програму творів, написаних в ці роки. Тож я включив в програму перш за все сонату Бориса Лятошинського та інших композиторів з того часу. Цей камерний концерт був дуже успішним і після цього почали організовувати ще концерти, де грали вже твори Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського та інших наших композиторів.
І дійшло до того, що люди починали пізнавати нашу музику і знаходити в ній щось цікаве. Так, таких людей не було багато, але вони були.
Про наші виступи писали нью-йоркські газети, при чому в одній було написана позитивна рецензія, а в іншій – що все фігня. І я з питанням «як так»? звернувся до Альфреда Шнітке – одного з тих, що мають досить серйозний підхід до всього. Він сказав, що зрозумів одну річ: перш за все музика має виконуватися. В першому виконанні, яке б воно не було, людина слухає і відчуває, розрізняє що їй знайомо, близько, що – ні. А от на третій, четвертий раз ми всі починаємо чути, що композитор знає, відчуває та хоче розказати. І саме тому повторне виконання творів дуже-дуже важлива річ.
Та мене негативна реакція ЗМІ не зупинила, і я все одно робив концерти, де грали музику Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Бориса Лятошинського, Валентина Бібіка. До речі , ми з Бібіком дуже дружили, він був хороший композитором, я полюбив його як людину, він був дуже щирий, у нього було своє «Я», якого він не цурався.
Промоція української музики – що потрібно робити?
Зазначу, що дуже важливо, щоб і сама країна, чию музику грають, підтримувала це. Так, наприклад, у 1980-ті роки приїжджали виступати в США начебто українські оркестри та грали російську музику. І росія вкладала великі кошти на популяризацію російської культури. Тож недивно, що Чайковського так добре знають. От і Україна, яка нарешті звільнилася від російських тенет, має приділяти увагу всім сферам діяльності, а не тільки обороні. Якщо вона хоче бути частиною Європи.
Зараз історія дала Україні момент, страшний момент, але ним треба скористатись і донести всю красу та надбання української культури до інших. Бо увесь попередній час, на мій погляд, цьому заважало відчуття меншовартості.
На мою думку, для того, щоб Україну поставили на мапу культурної світової діяльності, то у вас має зіграти світознаний оркестр – це перша річ, друга річ – мусить бути постійне повторення програм. Не годиться один раз зіграти, виступити – і все, мусить бути повторення, бо люди приходять або на оркестр, або на твір, або на виконавця.
Коли я ходив в театр ім. Лисенка в Києві, де в залі 500 місць, то ніколи не бачив, щоб всі місця були зайняті. В той час як, наприклад, Metropolitan Opera зала завжди повна і коштує туди білет дужe дорого. Та люди готові платить. І я питаю себе «чому в театр Лисенка не продані місця, а в Metropolitan Opera не потрапити?!» А тому, що якість виконання в Metropolitan Opera є такою високою, що за нього люди готові платить чималі гроші.
Якби я сьогодні робив концерт, який презентував би Україну, то включив в програму ті твори, які більш менш уже знають – одну симфонію Лятошинського, потім твори Сильвестрова, Грабовського, Щетинського, Бібіка. Я б керувався тим, що може сподобатись та зацікавити аудиторію. Потім би я зробив другий концерт, де презентувались твори, які менш знані, та несуть в собі більше позитиву, ніж негативу. Бо людина, яка не знає цю музику, приходе на концерт і чує її вперше, вона хоче, щоб музика була йому близька.
Мистецтво як вино, коли його тільки роблять, то воно таке брутальне, а за якийсь час воно починає жити. От і мистецтво таке ж. І я дуже сподіваюсь, що цього разу українське мистецтво буде знаним, якісним та затребуваним.
Довідка:
Вірко Балей (Virko Baley, США) – композитор, диригент, піаніст, педагог, організатор проєктів та фестивалів сучасної української музики, автор музики до українських фільмів. Завдячуючи багаторічній діяльності Вірко Балея з промоції української музики і культури, Україна стає впізнаваною на музичній мапі світу.
Подивитись повне відео зустрічі з Вірко можна за посиланням
Модераторка бесіди – докторка мистецтвознавства Юлія Ніколаєвська.
