Ми живемо у світі, що дуже бурхливо розвивається, динамізм якого торкається не в останню чергу культурної сфери. І однією з головних рис цього світу є глобалізація всіх процесів, зокрема й культурних. Якихось сто років тому ми, зустрівши людину на вулиці, могли чітко визначити країну її походження. Оскільки це був досить стабільний світ, де культурний обмін проходив повільно, то одяг, мова, манера говорити чітко відділяли культуру однієї країни від іншої. У століття ж глобалізації змішалися не тільки товари, бренди, а й відбулося серйозне змішання традицій, стилів, мов — усього того, що ще вчора являло собою унікальні ознаки тієї чи іншої країни. Але й у цьому глобалізованому світі у людства зберігається потреба в чомусь унікальному. Поглиблюється інтерес до повернення до своєї культури у тих країн, які на міжнародному рівні величезною мірою уніфікувалися.
Якщо ж говорити про Україну, то вона, через трагедію свого історичного розвитку, опинилася під впливом і пресом культури метрополії, яка проводила тут колоніальну політику, насаджуючи власний світогляд і, по суті, намагаючись нівелювати все, що відображало б особливість української нації, українського народу, його відмінність і самобутність, а подекуди й присвоїти собі досягнення українців. І треба визнати, що їй це вдалося. На жаль, існує безліч прикладів, коли суто українські прояви культури сприймаються за кордоном як російські, бо імперія робила все для того, щоб українське не уявлялося світові як щось окреме. Один з найяскравіших з них є всесвітньовідомий твір «Щедрик» українського композитора Миколи Леонтовича, який був створений на початку XX століття і який звучить по всьому світу від початку грудня як головна різдвяна пісня. І мої американські друзі 10-15 років тому з подивом дізналися, що це українська пісня. І таких прикладів безліч. На жаль, багато українців змирилися з цим, і самі, свідомо чи ні, повторюють імперські наративи, вважаючи українську культуру чимось вторинним.
Поштовхом до повертання до свого коріння стала, значною мірою, російська збройна агресія. Перший крок до цього був зроблений у 2014 році, а після 2022-го у суспільства сформувався чіткий попит на повернення до своїх культурних коренів, на самоідентифікацію. Саме у цей драматичний для країни час у нас з’явився шанс знову подивитися на своє культурне минуле через історичну ретроспективу та показати світові те особливе, що в нас є, те, що заслуговує на увагу та повагу, що вчора було сховане під покровом імперської політики, та заявити світові про себе як про абсолютно унікальну, окрему культуру, показати її красу.
Цілком природно, що інтерес, який зараз виник у старої Європи до нас, як до нового члена європейської спільноти, буде зростати. Тому нам треба сконцентруватися на тому, щоб через музику, літературу, мистецтво, креативні індустрії доносити наші цінності, знайомити з культурним надбанням. І європейці, дізнаючись про нас, я думаю, відкриють для себе, напевне навіть з подивом, що українці, попри деяку віддаленість від центру Європи, — такі самі європейці, які живуть тими самими проблемами, що й вони, і мають спільні цінності.
І культурообмін, і презентація нашої культури для представників європейських країн є одним із найважливіших завдань нашого фестивалю KharkivMusicFest. На фестивалі звучить як музика відомих українських композиторів, так і нові, створені протягом кількох останніх років, у тому числі і під час війни, твори. Фестиваль відповідає запиту на відтворення культурного надбання та презентацію доробок молодих талановитих українських митців. Я впевнений, що після нашої перемоги, коли буде можливість провести фестиваль з повноцінною програмою, Європа та й світ по-новому побачать Україну, і хтось познайомиться, а хтось заново відкриє для себе багатство нашої культури.
