Нещодавно була на конференції, яка заставила мене замислитись про людей, хто звик думати та працювати з аналітичними інструментами та творить зараз сучасну, навіть, надсучасну музику. І в цьому контексті мені згадалась книжка Вадима Скуратівського «Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX ст.»
Вадим – надзвичайна постать. У своїй книжці він писав, що мистецтво кіно пішло не тим шляхом. Воно з’явилось в той час, коли живопис являв собою зібрання величезної кількості дуже емоційних та переважно абстракційних робіт. І поява кіно збігається ж авангардним станом живопису. Воно могло оживити цей пласт авангардного, абстрактного живопису, але пішло шляхом конкретики. Так, наприклад, Люм’єрівське кіно – це така собі конкретика на противагу абстракції. У своєму розвитку кіно, можна сказати, перебрало на себе функцію Танатосу, такого собі вмирання. Ерос і Танатос постійно присутні в кіно, таке собі відчуття життя.
Щодо кіно в Україні, вонл народилось в дуже своєрідний час. Сторіччя нашого кіна для мене дуже асоціюється з футуризмом. З одного боку отим абстрактним мистецтвом, про яке говорив Скуратівський, з іншого – наші 20-ті роки, які ми знаємо, і зокрема завдяки «Харківському будинку слова», і всім, хто збирає та зберігає цю культурну лінію.
В цьому контексті хочу згадати співпрацю українського кінематографіста Євгена Деслава з Луїджі Руссоло, якого ми знаємо як попуриста, інженера, який вигадав велику кількість шумових інструментів. Саме Деслав змусив знаменитого винахідника використати шумові інструменти в авангардній естетиці, понад те, навіть виготовити для озвучення стрічок у кінотеатрах портативний шумовий інструмент. Та коли прийшов звук, то їхня співпраця зупинилась. На жаль, запису їх фільмів не залишилось.
Зазначу, що про українського режисера Євгена Деслава (1899–1966) я дізналася від французького композитора Філіпа Бланшара, що очолює фундацію італійського футуриста Луїджі Руссоло, автора знаменитого «Маніфесту шумів» (1913) та винахідника шумових інструментів intonarumori.
Хочу відзначити період в українському кіно, який я вважаю дуже важливим. Коли я починала працювати з кіно, а це 1991-92 рр., у мене з’явилась подруга режисерка Нелі Пасічник, до кіна якої я створювала музику. І під час першого запису різних шумів на кіностудії О. Довженко звукорежисер Ігор Барба сказав: «Ой, а ми щось таке подібне писали для Леоніда Грабовського і фільму «Криниця для спраглих». Коли я дивилась цей фільм, то була шокована музикою Грабовського в плані точності та виразності.
До речі, часто режисери запрошуючи композитора в кіно кажуть: «Слухай, кіно може і не запам’ятатись, тож давай ти напишеш таку музику, щоб точно запам’яталась». І так і буває. Мені взагалі здається, що композитор іде в кіно, бо кіно, то інше життя. А композитор в кіно – це зовсім інший композитор.
Буває і таке, що, наприклад, музику з фільму «Джокер», ми можемо запам’ятати як соло електронної віолончелі, як такий собі знак, символ. Так, ми мелодію не заспіваємо, але якийсь образ, знакові речі цього кіна, запам’ятаємо.
І мені зараз подобається, що в українських фільмах музика іде на другий план, а на перед виходить звукорежисура. Наприклад, фільм Марини Степанської «Стрімголов». Там є чудові приклади, коли саунд-режисер працює зі звуками, він їх вибудовує – звук вікна на Троєщині, який створює настрій, і ти краще розумієш, що відбувається. Той же Сергій Степанський, звукорежисер фільму «Памфір» – те, як він поєднував кожне слово героїв, що стало схоже на мелодію.
В українському кінематографі багато речей пов’язано з авангардом. Не можна не згадати фільм «Камінний хрест» режисера-постановника Леоніда Осики, в якому автор музики Володимир Губа не боїться змішувати фольклор зі звуками органу. Він використовує дуже сміливі речі, коли після церковного дзвону чутно звук фортепіано. І ти питаєш себе: «Як там таке може бути?»
Очевидно, що українське кіно розвивається в фарватері сучасних європейських контекстів та потроху за кордоном наше кіно починає асоціюватися з якісним та цікавим продуктом.
Довідка:
Алла Загайкевич (Київ, Україна) – без перебільшення зірка української електроакустичної музики. Брала участь в багатьох міжнародних проектах та фестивалях сучасної музики в Україні, Франції, Швеції, Японії, Китаї, Чехії, Литві, Канаді, Німеччині, США, Австрії. Навчалася в Київській консерваторії та Паризькому інституті IRCAM при Центрі Помпіду.
Подивитись повне відео зустрічі з Вірко можна за посиланням
Модераторка бесіди – докторка мистецтвознавства Юлія Ніколаєвська.
